Біль врізався раптом листочком у груди.
— Вже Осінь досиплеться скоро, — кричить.
Ми тихо вустами сплелися, ми люди…
Ми так божевільно б'ємОсь за цю мить.

Проноситься вечір… За подихом спалах…
Долонь тепле світло в холодних думках.
Ця Осінь ще вчора по місту блукала,
А зараз Це — ніжність у твОїх руках.

Згорають у дотиках втрачені душі,
Збирається згустками вимита ніч.
Нас хвилями болю занесло до суші,
До тепло-осінніх солодких обличь.

Як ж запахом серденько крає ця Осінь,
Як ж листя шепочучи важко кричить.
Ніколи не буде всього цього досить…
Ніколи це листя не відшелестить.!

<<Сяючий надобранок>>
Глянь, сонечком ясним заквітчана ніченька
Вмить зрине із долі додолу у день…
Нехай же не бачать заплющені віченьки
Асфальту німого бездушних пісень.

Хай теплим світаночком радість сповинеться,
Хай ніжність обійме чуттєво цю мить.
І серце до тебе нестримно так кинеться,
й об ґрати грудей по тобі защемить

Душа десь покине, схопившись із ліжечка,
Повз місто до тебе тулитись втече.
Ледь стане на килим твоя ніжна ніжечка,
Як світло-душа поцілунком впече.

Так сяймо навіки любов’ю і дотиком
Та грієм обіймами наші чуття…
Я ніжно-ніжнесеньким сонячним котиком
Зубами і кігтями за це життя!

віршопроза
Тремтіння… та світіння дрібних зірочок, висипаних, «бо так треба», але якось необачно… Ніби граючись. Вперта осінь дихає з неба холодом і воно то підіймаючись, то падаючи … Рухається… Земля по-осінньому вільна. Вслухуєшся: тиша… І дотики… Дихаю лИше. Так сильно і водночас так лагідно ховається край мого вушка між твоїми світлим зубками. Нехай. Нехай залишаються поза думками сірі матерії банальних буднів. Бодай між складеними руками десь поперед себе та витягнутими до неба пальцями гріється теплий промінчик моєї любові і від цілунків гасає по крОві, по серцю, по міждумкоплинному божевіллі і снах. Хай засяє цей вечір, долаючи страх, ледь чутним світлом зоряного щастя, щоб кожен камінчик волів упасти вгору від насолоди свого існування у цім прекраснім раю, де сподівання теж мають серце, перевтілюються у віру та вкорінюються у все це, трансформуючи реальність. Хай святиться, сковуючи погляд, твоя усмішка і славиться ім’я Господа, що благословив наші душі на цю наднебесну радість. Чесно… Ніколи ще досі не ловив себе на постійному стані єднання з вищим світом, ясності спілкування з природою, з осінню, з просинню твоїх ванільних видихів, вітрильних, плаваючих ясною погодою, поглядів інфантильних зірок. Крок… Крок до запаморочливої близькості з тобою. Чистою, ніжною, такою, як ти є завжди… Особливо святою та теплою. Зсередини тепліє тіло, від того, як тендітно й мило вкриваєш вустами кінчики моїх холодних пальців, наповнюючи їх чарівною здатністю зцілювати радість кожним дотиком до обійнятого вітром обличчя… Жорстокий час кличе позбутися цього неба і я вимушений, вкотре відпустивши тебе, спостерігати за зниканням своєї молитви поміж лабіринтів прозорих дверей, людей і безповоротності… Затушовую у вдячність минуле і пірнаю, ховаючись від самотності, в ненав’язливу музику цнотливого міста… Вже осінь догорає пломениста й загасає день… Заснемо й ми в обіймах ночі між щирих усмішок пісень. Любитиму ще вічність блиск твого погляду…

to Vogneslava_Svarga

Цілуючи зорі
До твоїх оченят в божевілля пірну,
Поміж сірості скель пропливу непомітно.
Не стрічав восени я ще теплу весну,
А твоя у реальність вплелася так спритно.

Був до тебе порожнім відбитком тепла,
Беззмістовним, сухим і позбавленим болю,
Та прийнявши від тебе два світлих крила,
Осідлав буйний вітер і знісся на волю.

Ніжна Зіронько мила, я змахом тих крил
Розтинаю пів міста та темряву нищу,
Розмітаю утому й страждання, мов пил
Й у твої небеса підіймаюсь все вище.

А у них же лиш радість і сяйво життя,
П’янка вічність тендітна та місяць відкритий.
Я без Неба злий демон й пекельне виття
Я безсилий свідомості й волі скорити.

Не пускай мої мрії в смертельний вогонь,
Бо з тобою лише вони жити навчились.
Мою душу ти грієш промінням долонь,
Бережи ж і ту мить, як ми ніжно любились.

Я ж сліпучим крилом захищатиму рай,
Де ти радісна, щира й тендітніша неба.
Лиш кохай цю реальність, живи й не зникай.
Мені більше для щастя нічого не треба.

Їй
Vogneslava_Svarga

За вічність до смерті літа
Вдих-видих.
Твій порух. Цілунок безжалісно-ніжний.
І ніч.
Навколо весь світ, але я віч-на-віч.
З твоїми чуттями суміжний.

Смак-запах.
Вогні та
заледве допалене літо.
І стук…
Шалене безумство від крил чи від рук
Й душа що так прагне летіти.

Біль-дотик —
Безсмертя. Мовчанка, мов виткана з казки.
Твій сон,
Мить щастя на кон і з Дніпром в унісон.
Тону серед світла та ласки.

Злет-крила
До тебе. Здіймаюсь, мов янгол, у небо,
У вись.
Здіймись подивись, як ми в щасті сплелись
Як нам окрім нас ніц не треба.

Та горе.
ВСЕ лине. Відносить за часом бажання
І смак.
Твоєї любові стирає, однак
Ніколи не вмруть сподівання.

Тремтіння.
Самотність. І дотику рештки на плечах.
Свій страх
Я ховав у думках, та з тобою стер в прах.
Наразі ж на жаль порожнеча…

Відповідь на вірш Vogneslava_Svarga «Просто помилилась»
write.in.ua/blog/lovepoetry/3522.html

Помилки в нашому житті,
Бувають різні – більші, менші.
Ми всі караємось в пітьмі,
Не в змозі поглядати в вічі.

Таке мале «Пробач мені…»,
А сил нема щоб те сказати.
І біль в душі, пекучий біль,
За маскою хутчіш ховати.

Отак і є. І страх живе,
Нас наповняє дикий відчай.
Таке мале «Пробач мені…»
Могло душі дві, все ж, зцілити…